дружити
ДРУЖИ́ТИ, дружу́, дру́жиш, недок.
1. неперех., з ким. Бути в дружбі з ким-небудь.
З Латином у сусідстві жив [Турн], Дочці і матері прикметний, І батько дуже з ним дружив (Котл., І, 1952, 166);
Шевченко дружив з Чернишевським, Щепкіним, з родиною Толстих (Тич., III, 1957, 335);
*Образно. Виявилось, що Мітла й Півень хоч і виросли на Дніпрі, а з водою не дружили (Панч, III, 1956, 369);
// без додатка. Виявляти взаємну прихильність, відданість, довір’я один до одного.
Дружили ми, а пройдуть літа, І, може, стрінемось не ті (Граб., І, 1959, 65);
Якщо народи будуть дружити, вони зуміють знищити перешкоди на шляху до миру (Рад. Укр., 9.IV 1957, 1);
*Образно. На руїнах старої Росії, Де дружили казарма й тюрма, Спілка трудящих чоло підійма, Зерно невидане сіє! (Рильський, І, 1956, 124).
2. перех., розм., рідко. Те саме, що одру́жувати.
— Чи купує хто, чи продає, чи дитину дружить, без мене не обійшлося (Март., Тв., 1954, 210).
Словник української мови (СУМ-11)