дурощі
ДУ́РОЩІ, ів, мн., розм.
1. Нерозумні, безглузді вчинки.
— Хлопець ти хороший, кинь дурощі (Мик., II, 1957, 470);
// Позбавлені розумного змісту думки, слова.
— Я вже й сам не тямлю, де в мене тії дурощі беруться, — от наче щось сіпне! (Л. Укр., III, 1952, 367);
— Хто міг подумати? Син такого батька, а дивись, які дурощі у нього в голові (Шиян, Баланда, 1957, 214).
◊ Вибива́ти (ви́бити) ду́рощі з голови́ (з кого-не́будь) — заставляти кого-небудь позбутися примх, капризів, нерозумних, безглуздих учинків, думок.
—Хоч би хто женився на ній та дурощі з голови трохи вибив (Збан., Малин. дзвін, 1958, 137);
Коли граната вибухнула.. Антоніна почала старанно вибивати дурощі з Василика (Довж., І, 1958, 392).
2. у знач. присудк. сл. Не варте уваги.
Те, що парубком там трохи дозволяв собі, це дурощі. Тепер він батько (Кач., II, 1958, 21);
В думці погодився з Шухнов-ським: це не критика, а дурощі. Але все ж був удар (Збан., Малин, дзвін, 1958, 117).
Словник української мови (СУМ-11)