дідуган
ДІДУГА́Н, а, ч. Збільш. до дід 2.
— А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди) (Стор., І, 1957, 79);
Вийшов і сам хазяїн. Здоровенний вусатий дідуган (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 104);
*Образно. — Здрастуй, Києве! Здрастуй, тисячолітній дідугане! (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 104);
*У порівн. Ось дуб.. Один, немов старий-старий дідуган, стоїть він серед поля і до чогось пильно прислухається (Збан., Єдина, 1959, 7).
Словник української мови (СУМ-11)