журливий
ЖУРЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який тужить, сумує, журиться; сумний, зажурений, печальний.
На рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая (Вовчок, VI, 1956, 249);
[Микита:] Біля вікна, самотня і журлива, Вона сиділа в замку короля (Коч., II, 1956, 95);
// Який має схильність переживати за кого-небудь, турбуватися про кого-, що-небудь; турботливий.
— Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, — обізвалась Галецька (Н.-Лев., V, 1956, 304);
Сплять матроси у палаті, За вікном ущухла злива… Тихо в білому халаті Походжа сестра журлива (Нагн., Пісня.., 1949, 52);
//Який виражає смуток, тугу, печаль; власт. людині, що журиться.
Королівна йде поволі.., не спуска очей журливих, не схиля блідого чола (Л. Укр., І, 1951, 436);
Блиснула [Орина] разочками зубів, і журливий посміх затремтів на її довгастому з дикуватими очима обличчі (Стельмах, Хліб.., 1959, 137).
2. Сповнений, пройнятий тугою, смутком.
— Все я бачив; од усього Серце надривалось, — І тоді журливе слово На папір прохалось (Щог., Поезії, 1958, 56);
[Інгігерда:] Облиш думки журливі І розуму ясного не мути… (Коч., III, 1956, 89).
3. Який викликає, навіває тугу, смуток.
Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня (Мирний, І, 1954, 363);
Не дивись на березу плакучу, На березі журливеє віття Нагадає тобі лихоліття, Нагада тобі тугу пекучу (Л. Укр., І, 1951, 143);
Стояла проти місяця журлива черемха (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 338).
Словник української мови (СУМ-11)