журливий

ЖУРЛИ́ВИЙ, а, е.

1. Який тужить, сумує, журиться; сумний, зажурений, печальний.

На рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая (Вовчок, VI, 1956, 249);

[Микита:] Біля вікна, самотня і журлива, Вона сиділа в замку короля (Коч., II, 1956, 95);

// Який має схильність переживати за кого-небудь, турбуватися про кого-, що-небудь; турботливий.

— Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, — обізвалась Галецька (Н.-Лев., V, 1956, 304);

Сплять матроси у палаті, За вікном ущухла злива… Тихо в білому халаті Походжа сестра журлива (Нагн., Пісня.., 1949, 52);

//Який виражає смуток, тугу, печаль; власт. людині, що журиться.

Королівна йде поволі.., не спуска очей журливих, не схиля блідого чола (Л. Укр., І, 1951, 436);

Блиснула [Орина] разочками зубів, і журливий посміх затремтів на її довгастому з дикуватими очима обличчі (Стельмах, Хліб.., 1959, 137).

2. Сповнений, пройнятий тугою, смутком.

— Все я бачив; од усього Серце надривалось, — І тоді журливе слово На папір прохалось (Щог., Поезії, 1958, 56);

[Інгігерда:] Облиш думки журливі І розуму ясного не мути… (Коч., III, 1956, 89).

3. Який викликає, навіває тугу, смуток.

Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня (Мирний, І, 1954, 363);

Не дивись на березу плакучу, На березі журливеє віття Нагадає тобі лихоліття, Нагада тобі тугу пекучу (Л. Укр., І, 1951, 143);

Стояла проти місяця журлива черемха (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 338).