забурчати
ЗАБУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док., розм. Почати бурчати; обізватися бурчанням.
— Отак завжди. Вип’є та й лізе межи очі! — сердито забурчав Василь (Мирний, IV, 1955, 147);
По кутках заворушились і забурчали розбуркані пасажири (Вас., І, 1959, 357);
*Образно. Мотори забурчали глухіше (Собко, Біле полум’я, 1952, 304);
// безос.
Почувся солодкий запах теплої паляниці, аж спазмами горло звело, а в животі забурчало (Збан., Сеспель, 1961, 164).
Словник української мови (СУМ-11)