завівати
ЗАВІВА́ТИ, а́є, недок., ЗАВІ́ЯТИ, і́є, док.
1. тільки недок., неперех. Злегка віяти; повівати.
Вітер віє, завіває, З України не вертає (Рудан., Тв., 1956, 36);
Словами промовляла [Ярославна]: — Вітре, — каже, — буйнеє вітрило!..Нащо ж вієш, вієш-завіваєш, Нащо ханові стріли хапаєш..? (Мирний, V, 1955, 275).
2. неперех. Задувати, проникати куди-небудь.
Завіває вітер у землянку (Ю. Янов., II, 1958, 49);
// безос.
— Коли б вікна та сякі-такі двері навісити, щоб хоч снігом не завівало (Стельмах, І, 1962, 229).
3. перех. Віючи, наносити, насипати чого-небудь у щось, кудись (про вітер).
Вітер гуляє над пустирищем, крутить в повітрі піском та ярмарковим сміттям, завіваючи все це і в миски, і торговкам у казани (Гончар, Таврія, 1952, 74);
// Засипати, заносити кого-, що-небудь снігом, піском і т. ін.
[Світлана:] А як ти взимку добиратимешся? Замете, завіє хуртовина дороги… (Зар., Антеї, 1962, 252);
// безос.
Скоро вдарили перші морози, снігом завіяло села (Кучер, Пов. і опов., 1949, 22).
4. тільки док., неперех. Почати віяти (про вітер, завірюху і т. ін.).
Вітер завіяв з великою силою (Калин, Закарп. казки, 1955, 38);
// безос.
Завіяло порошею… Як легко в горах дишеться! (Нех., Чудесний сад, 1962, 140).
Словник української мови (СУМ-11)