згубити
ЗГУБИ́ТИ, згублю́, згу́биш; мн. згу́блять; док., перех.
1. Через неуважність загубити або забути що-небудь десь; протилежне знайти.
— Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби (Шевч., І, 1963, 116);
— Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де згубила? — спитала Онися Степанівна (Н.-Лев., III, 1956, 199);
Тут я згубила тоді свою обручку (Л. Укр., III, 1952, 522);
Обмацую ноги — ну, так і є, згубив калошу (Коцюб., II, 1955, 240).
◊ Згуби́ти з оче́й кого, що — перестати бачити кого-, що-небудь.
Отак і стояв [Юсуп], аж доки й згубив з очей розталу в скелях та чагарниках загадкову і мужню постать чадацького узбека Саїд Алі Мухтарова (Ле, Міжгір’я, 1953, 21);
Сте́жку згуби́ти — збитися з дороги, заблудити.
Ішов [Іван] спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку (Коцюб., II, 1955, 344).
2. Втратити, не зберегти щось належне, притаманне кому-, чому-небудь.
При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої (Л. Укр., IV, 1954, 132);
Мости затріщали, згубивши опору (Мал., Звенигора, 1959, 213);
// Втратити які-небудь фізичні особливості, моральні якості, почуття, думки і т. ін.
[Корж:] Ти навіки честь свою згубила (Вас., III, 1960, 55);
У офіцерів були згаслі очі і непевні рухи людей, що згубили позу і характер (Довж., І, 1958, 171);
Він давно вже згубив свій спокій (Гр., І, 1963, 257);
Вчепившись за якусь думку, він боявся згубити її (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 100);
— А з нашого берега, як на зло, ніхто навіть не свисне. Чи вони не бачать, чи, може, й надію згубили на своїх розвідників (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 54).
◊ Згуби́ти ́очі:
а) втратити зір, осліпнути.
Мені відчинив сліпий дідок, що колись згубив очі на музичній фабриці (Досв., Вибр., 1959, 15);
б) засоромитися, зніяковіти.
— Як твої справи? — сказав мені Олекса.— Тезиси готові? Я, згубивши очі, почав нишпорити по кишенях, шукаючи міфічні тезиси (Перв., Невигадане життя, 1958, 36);
Згуби́ти ро́зум (тя́му, свідо́мість і т. ін.) — те саме, що Загуби́ти ро́зум (тя́му, свідо́мість і т, ін.) див. загуби́ти.
Тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила (Вовчок, І, 1955, 270).
3. розм. Не зберегти в пам’яті; забути.
Вулиці я не згадаю, номер будинку згубила Пам’ять моя непокірна (Еллан, II, 1958, 216).
◊ Згуби́ти лік див. лік¹.
4. Призвести до загибелі, позбавити життя; убити.
Не помирилися царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства — і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ (Мирний, І, 1954, 359);
// Те саме, що занапасти́ти 2.
[Антоніо:] Гай, гай, маестро!.. Чи я ж повірю, щоб справді ви могли згубити в пущах Нової Англії талант ваш? (Л. Укр., III, 1952, 114);
◊ Згуби́ти го́лову див. голова́;
Згуби́ти з сві́ту — заподіяти кому-небудь смерть, погубити когось.
Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк це не вдавалось їй (Укр.. казки.., 1951, 166);
— В них нема ні до кого жалощів. Їм що бабку, що гриба зорвати, що чоловіка з світу згубити…— так обурювавсь Опанас (Барв., Опов… 1902, 335).
5. Марно, даремно витратити.
Скільки ви ночей не доспали, скільки голову собі нашкрябали, скільки праці згубили через те, що ходите, здається, і вдень, а мов з зав’язаними очима — во тьмі?! (Коцюб., І, 1955, 451).
Словник української мови (СУМ-11)