зокола
ЗО́КОЛА, присл., розм.
1. Те саме, що зо́вні.
Шпарують жінки сарай зокола, деякі з землі, інші з кобильниці (Головко, І, 1957, 355);
Під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня.. Боязко зазирали [хлопці] всередину, обходили зокола (Ле, Клен. лист, 1960, 89);
Вона дозналася сама добре, що свекор тілько зокола такий грізний, суворий, а що серце у його, як у матері (Мирний, І, 1954, 220);
Якусь мить Коля ще дослухався до звуків зокола — знадвору (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 258).
2. розм. Навколо, навкруги.
Хтось крикнув: — Пали! — І тріскіт розлігся зокола (Стар., Поет. тв., 1958, 225);
// Трохи віддалеки.
Цар годує сокола, А цариця дятла, а шуліка і сорока зокола сидять (Перв., І, 1958, 285).
3. перен. Непрямо, натяками; здалеку.
Ззиралися панійки, зокола заводили річ про всякі нещастя, які бувають од горілки та нічних гулянок (Дн. Чайка, Тв., 1960, 96).
Словник української мови (СУМ-11)