зубець
ЗУБЕ́ЦЬ, бця́, ч.
1. спец. Гострий виступ на чому-небудь; частина знаряддя, інструмента, деталі механізму і т. ін. у формі гострого виступу; зуб (у 2 знач.).
Чеше він закудлану голову, а волосся тріщить на йому, аж зубці з гребінця сипляться (Н.-Лев., III, 1956, 268);
Воли ступають, а за ними тягнуться — Зубцями вгору — борони (Зеров, Вибр., 1966, 264).
2. перев. мн., зубці́, і́в. Надбудовані на фортечній стіні, башті і т. ін. стовпчики з рівним віддаленням один від одного.
Високий зубчастий мур оперізує їх [вежі] рудим кам’яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини (Тулуб, Людолови, II, 1957, 448);
// Гострі верхи гір, вершини дерев у лісі і т. ін., що виділяються ламаною лінією.
Сплять ще велетні-гори під чорним буком, а по сірих зубцях Бабугана повзуть, мов дим густий, білії хмари (Коцюб., II, 1955, 109);
// Елемент орнаменту.
При вишиванні зубців довжину стібків поступово збільшують, а потім зменшують на одну горизонтальну нитку (Укр. нар. худ. вишив., 1958, 41).
Словник української мови (СУМ-11)