кебета
КЕБЕ́ТА, и, ж., розм. Здібність, уміння, хист; розум.
Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби то!… Та що й казать? Кебети не маю (Шевч., І, 1963, 63);
[Кіндрат Антонович:] А ке, принеси мені води, побачу, чи є у тебе до того кебета? (Кроп., II, 1958, 241);
— Виміряти ліс — не така вже й проста справа, не у всякого вистачить кебети (Стельмах, Хліб.., 1959, 263).
Словник української мови (СУМ-11)