клятьба
КЛЯТЬБА́, и́, ж.
1. Осуд, супроводжуваний зловісним пророкуванням, побажанням; прокляття.
Ті, що його [злодія] тримають, клянуть усіми клятьбами (Черемш., Тв., 1960, 76);
Раптом з-поза штабелів почувся жіночий крик, клятьба, лайка (Мур., Бук. повість, 1959, 138).
2. Те саме, що прися́га.
— Щоб мені волі не побачити..,— поклявся він великою тюремною клятьбою (Вас., І, 1959, 74);
Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі (Скл., Святослав, 1959, 264).
Словник української мови (СУМ-11)