клятьба
КЛЯТЬБА́, и́, ж.
1. Осуд, супроводжуваний зловісним пророкуванням, недобрим побажанням; прокляття (у 1 знач.).
[Мотря:] Хай клятьба, гнів і неблагословення. І з ними я кохатиму, й без них! (Л. Старицька-Черняхівська);
Ті, що його [злодія] тримають, клянуть усіми клятьбами (Марко Черемшина);
Раптом з-поза штабелів почувся жіночий крик, клятьба, лайка (І. Муратов);
Не мав я тайн перед Тобою, Перед єдиним на землі. Твоєю гнівною клятьбою Я замінив свої жалі (Д. Павличко).
2. Те саме, що прися́га; клятва.
– Щоб мені волі не побачити.., – поклявся він великою тюремною клятьбою (С. Васильченко);
Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі (С. Скляренко);
Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк (І. Білик).
3. Те саме, що закля́ття 1.
Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо прикінці нашої церемонії оцей хрест (Т. Осьмачка);
Якою клятьбою чи болем, чи вірою Заворожила [Марина] мене на віки. Дихає ранок імлою сірою, Свищуть, мов кулі, густі лозняки (А. Малишко).
Словник української мови (СУМ-20)