коновка
КОНО́ВКА, КОНІ́ВКА, и, ж.
1. Те саме, що відро́ 1.
Почав [пан] іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках (Фр., III, 1950, 103);
Грядки хтось поливав недавньою порою. Коновка бо в траві стояла із водою (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 28);
*У порівн. Надворі ллє дощ немов із коновки (Коб., І, 1956, 86).
2. Висока, здебільшого звужена вгорі кварта.
Зачепила [княгиня] рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті (П. Куліш, Вибр., 1969, 129);
Випивали скілько мочі Аж до самої півночі… Мужики — то конівками, А баби — то все чарками (Манж., Тв., 1955, 214);
Дівчина.. внесла на таці куманці й карафки з горілками і ковані з срібла коновки (Панч, Гомон. Україна, 1954, 92).
Словник української мови (СУМ-11)