кувати
КУВА́ТИ¹, кую́, кує́ш, недок., перех.
1. також без додатка. Б’ючи молотом по металу (переважно розжареному) або натискаючи пресом, надавати йому потрібної форми.
За річкою коваль кує… (Вовчок, І, 1955, 181);
Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував (Довж., Зач. Десна, 1957, 472);
// Обробляючи метал молотом або пресом, виготовляти що-небудь; виковувати (у 1 знач.).
Палили багаття вони цілу ніч, Все ясную зброю кували (Л. Укр., І, 1951, 354);
Вони мовчки кують у два молоти червоні лемеші та чересла (Гончар, Новели, 1949, 106);
*Образно. Один на другого кують Кайдани в серці (Шевч., II, 1953, 289);
Кують і нагрівають слово (Ю. Янов., V, 1959, 12).
◊ Кува́ти вухналі́ (ухналі́) зуба́ми, жарт.— цокати зубами від холоду.
Загорнувся він у неретку (сіть така), сидить, ухналі зубами кує (Україна.., 1960, 288);
Куй залі́зо, по́ки (коли́) [воно́] гаря́че — не марнуй даремно часу, дій, поспішай скористатися зі сприятливих обставин.
— Не час для рефлексій. Куй залізо, поки гаряче! (Головко, II, 1957, 487);
— Куй залізо, поки воно гаряче. Я вже аж десять посилок додому послав (Кол., На фронті.., 1959, 44);
Ні кува́ти, ні моло́ти — нічого не робити, не вживати ніяких заходів.
[Xрапко:] Двісті рублів узяв [Тихоненко], як одну копієчку взяв, та три роки ні кує, ні меле (Мирний, V, 1955, 130);
— Умовлялися з Палазею, що поставиш на штурвал, а сам ні куєш, ні мелеш? (Ю. Янов., II, 1954, 190).
2. Прибивати підкови (коневі); підковувати.
На те коня кують, щоб не спотикався (Номис, 1864, № 6025);
Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня (Гончар, III, 1959, 78).
3. перен. Створювати що-небудь, досягати чогось наполегливою працею, зусиллями.
Сиджу на чужині, Кую свою долю (Рудан., Тв., 1956, 38);
Ми щастя нашої планети під стягом Леніна куєм (Сос., Щастя.., 1962, 53);
В тилу і на фронті Куєм перемогу!.. (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 183);
// Формувати чийсь характер.
Країна.. кує З брил людських міцну нову людину… (Рильський, І, 1956, 111).
◊ Кува́ти ли́хо (лихе́) перев. на (проти) кого — підступно діяти проти когось, завдавати комусь горя, лиха.
Став чоловік гірким п’яницею. От яке лихо сі шинкарі кують (Барв., Опов.., 1902, 291);
[Xрапко:] А як вони [діти] проти мене зле замишляють?.. Коли, приміром, хто на мене лихе кує!.. (Мирний, V, 1955, 162);
Кува́ти ре́чі недо́брії, заст. — плести плітки, зводити наклепи.
А тим часом вороженьки Чинять свою волю — Кують речі недобрії (Шевч., І, 1963, 24).
4. у що, чим і без додатка. Те саме, що зако́вувати 1.
Сироту Степана.., Отамана молодого, Турки-яничари ловили.., В кайдани кували (Шевч., II, 1963, 340);
Ми не кували других кайданами, Чужої не нищили волі! (Стар., Вибр., 1959, 9);
Беруть коваля, кують та ведуть до темниці (Кобр., Вибр., 1954, 179);
Тільки пани.. можуть міряти землю залізними ланцюгами.. Це все одно, що матір в кайдани кувати (Стельмах, Хліб.., 1959, 385).
5. рідко. Те саме, що обко́вувати.
У кузні — хлопці-ковалі Вози обковують-кують… (Гірник, Сонце.., 1958, 32);
Кувати залізом скриню.
КУВА́ТИ², кую́, кує́ш, недок., перех. і неперех. Видавати звуки «куку» (про зозулю).
Дзвенить птахів співами ліс І зозуля кує коло кладки (Фр., X, 1954, 12);
Кує зозуля, подає голос одуд (Ю. Янов., IV 1959, 249);
// перен., нар.-поет. Віщувати (довгі роки, щастя тощо).
Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа. Сто літ накувала? (Шевч., І, 1963, 227);
Десь кувала ще людям щастя пізня зозуля (Козл., Сонце.., 1957, 89).
Словник української мови (СУМ-11)