липка
ЛИ́ПКА, и, ж.
1. Зменш. до ли́па 1.
Скілько тут Сокири не бряжчали, Ні дубчика, ні липки не стяли (Греб., І, 1957, 62);
По алеї із молодих липок.. їхав зелений ридван (Панч, Гомон. Україна, 1954, 39).
2. діал. Таволга.
Квітнули величезні степові рум’янки, червоно-бузковий шпадник.., запашна липка (Тулуб, Людолови, І, 1957, 51).
◊ Обдира́ти (обде́рти, облу́плювати, облупи́ти і т. ін.), як (мов, на́че і т. ін.) ли́пку:
а) грабувати, забираючи все дочиста.
Не раз подорожніх багатих панів, Як липку сиру, обдирали [гайдамаки] (Бор., Тв., 1957, 71);
— Добре! — провадять усі в один голос. — Як липку облупимо [голову] … та й писаря завряд [заодно] (Мирний, І, 1949, 293);
б) брати, стягати дуже велику плату (податок, викуп і т. ін.).
— Злигались удвох [пан і прикажчик], доки воля вийде, обібрати нас, як липку. Собаки! — і Василь зо зла плюнув (Мирний, IV, 1955, 162).
Словник української мови (СУМ-11)