луна
ЛУНА́, и, ж.
1. Відбиття звукових коливань від перешкоди, коли вони сприймаються роздільно від первісних коливань.
Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм (Шевч., І, 1951, 6);
Він голосно й протяжно загукав, оглядаючись: — Ого-го-го-го-о!.. Луна пішла тайгою (Довж., І, 1958, 124);
*Образно. [Курінний:].А я урожаєм на весь район вжарю, аж луна по області піде… (Зар., Антеї, 1962, 83);
*У порівн. По селу луною розкотилася вістка (Коцюб., І, 1955, 273);
// перен. Те, що доноситься здалеку; відгомін (у 2 знач.).
В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмови (Л. Укр., І, 1951, 97);
Пісню душевну співає Сосюра, Аж до Джамбула доходить луна (Літ. газ., 16.XII 1948, 3);
// чого, перен. Про те, що є відгуком на що-небудь.
Побачиш ти [читачу] в пісні моїй Луну своїх власних надій… (Рильський, І,1960, 143).
2. перен., розм. Те саме, що сла́ва.
У колгоспі машина молотить — луна по всьому світу котить (Укр.. присл.., 1955, 366);
Робила як могла, щоб таки добра луна дійшла до того, кого мені треба (Барв., Опов.., 1902, 271).
Словник української мови (СУМ-11)