любчик
ЛЮ́БЧИК, а, ч.
1. розм. Те саме, що любко́.
То була її любов, то був її любчик Павлусь (Н.-Лев., IV, 1956, 254);
— Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (Коцюб., II, 1955, .315).
2. діал. Любимчик.
Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (Фр., XI, 1952, 223).
Словник української мови (СУМ-11)