любчик
ЛЮ́БЧИК, а, ч.
1. розм. Те саме, що любко́.
Не їдь, братіку [братику], не їдь, любчику! (П. Чубинський);
То була її любов, то був її любчик Павлусь (І. Нечуй-Левицький);
– Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (М. Коцюбинський);
Перед її [Роксоляниними] очима стояв перший любчик її Стефан (О. Назарук);
// Те саме, що коха́нець.
– Ой поїхав мій миленький до млина, а я собі любчика привела (з народної пісні);
– Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями (В. Малик);
Ізабетта ж пішла в келію до свого любчика і не раз іще водила його до себе потому на зло своїм заздрісницям (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).
2. діал. Улюбленець.
Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (І. Франко);
Він у долі любчик (А. Кримський).
Словник української мови (СУМ-20)