мандрівний
МАНДРІ́ВНИ́Й, і́вна́, і́вне́.
1. Який мандрує.
Звідусіль чути було постріли, — це якась мандрівна офіцерська дружина вирішила підтримати Тимчасовий уряд (Ю. Янов., II, 1954, 111);
Я возив хліб і сіль І людей мандрівних (Воронько, Три покоління, 1950, 9);
І знай, що знов прилинуть восени Мандрівні зграї, знову розколишуть Повітря дзвоном, свистом, щебетанням (Рильський, І, 1956, 78);
// Який постійно мандрує; бродячий.
Дванадцять плащів, перетиканих пурпуром тирським, Дар королеви Альтеї мандрівним співцям златоустим (Фр., XIII, 1954, 316);
Мандрівний музика, він об’їздив майже всю країну, зустрічав багатьох людей (Дмит., Розлука, 1957, 47);
До містечка заїхав мандрівний театр ліліпутів (Вільде, На порозі, 1955, 56);
// Кочовий.
Він [прокурор] зробив розгорнений екскурс у давнину, в жахливу історію крадіжок дітей всілякими мандрівними племенами (Ле, Міжгір’я, 1953, 324).
Мандрі́вні́ дяки́ див. дяк.
∆ Мандрі́вні́ вогні́ — те саме, що Блука́ючі вогні́ ( див. блука́ючий); Мандрі́вні́ зо́рі — зорі, що рухаються не по сталій орбіті.
2. Заповнений мандрами.
Змалку почалося мандрівне життя маленьких княжичів Данилка і Василька (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 85);
Промайнули Юнацькі весни мандрівні (Воронько, Славен мир, 1950, 117).
Словник української мови (СУМ-11)