навмання
НАВМАННЯ́, присл. Не маючи точних даних про щось, упевненості в чомусь; як вийде, як доведеться.
Вона одна-однісінька йшла густим лісом, ішла без стежки, навмання (Гр., І, 1963, 273);
Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи (Гончар, III, 1959, 208);
// Будь-куди, без жодної мети.
Прудкою ходою пройшла я через сад і подалась вулицею навмання, сама не знаючи, куди я йду (Л. Укр., III, 1952, 620);
Він вийшов на тиху надвечірню вулицю й побрів по ній навмання (Дмит., Розлука, 1957, 263);
Було приємно бродити просто так, навмання (Гур., Новели, 1951, 116);
// Без попереднього обдумування.
Старий інженер навмання не покине в гарячий час роботи (Скл., Помилка, 1933, 90);
// Не знаючи твердо чого-небудь.
Підполковник Бережний найбільше не любив, коли хтось говорив навмання, пробував угадати (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 54);
// У будь-якому місці, без вибору, наздогад.
Максим навмання розгорнув один із блоківських томів і прочитав (Рибак, Час.., 1960, 31’2).
Словник української мови (СУМ-11)