наглухо
НА́ГЛУХО, присл. Дуже щільно, не лишаючи отворів.
Віконниці в будиночку зачинені наглухо (Донч., II, 1956, 104);
Павло забув, що їхні ворота вже давно забиті наглухо (Кучер, Трудна любов, 1960, 33);
Полісовщики мовчки доїжджають до наглухо огородженого дощаним парканом будинку (Стельмах, І, 1962, 89);
*Образно. Він мріяв про гімназію, але двері школи перед ним були наглухо зачинені (Чорн., Визвол. земля, 1959, 21);
// Дуже міцно, сильно; так, що не можна роз’єднати, перемістити.
Лавка наглухо прикріплена до стіни.
Словник української мови (СУМ-11)