натякати
НАТЯКА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко НАТЯ́КУВАТИ, ую, уєш, недок. Говорити натяками; натяками наводити на що-небудь.
Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй (Мирний, III, 1954, 121);
— Не знаю, що вже вона своїм казала, тільки після того старий давай натякувати мені: .. — Якби нам бог приймака такого до Марушки послав!.. (Тесл., Вибр., 1950, 24);
Зачала [молодичка] примилюватися до Славка, натякаючи йому, що любила його ще дівчиною (Март., Тв., 1954, 291);
— Чого ж ти, небого, сидиш, мов засватана? — безцеремонно натякав Григорко (Козл., Ю. Крук, 1957, 355);
*Образно. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південних схилах гір (Гончар, III, 1959, 317);
// на кого — що. Говорячи натяками, мати на увазі кого-, що-небудь.
Сам Котляревський у Енеїді натякає на те, що навіть лівобережні багаті козаки гонили волів до Шльонська (Фр., XVI, 1955, 299);
Вона все весело усміхалась.— Я знаю, ви натякаєте на Анатоля… (Л. Укр., III, 1952, 606);
— Гляди, Тимку, не дай дулю, — застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці (Тют., Вир, 1964, 249);
// перен. Згадувати, починати говорити про що-небудь.
Йосип Васильович навіть не натякав про організацію і на Тамарине запитання ухильно відповів, що йому нічого не відомо (Хижняк, Тамара, 1959, 36).
Словник української мови (СУМ-11)