окоренок
ОКОРЕ́НОК, нка, ч.
1. Частина стовбура від кореня до гілок.
Хлопці добралися і до рябини. Стали перепочити, узявшись за окоренок руками (Мирний, І, 1954, 251);
*У порівн. Ярослав, простодушний, міцний, як березовий окоренок, трохи загайний у рухах, сміявся на повен свій жовтозубий і губатий рот (Вол., Місячне срібло, 1961, 175);
// Нижня частина дерева, що прилягає до кореня.
Усе широке подвір’я суспіль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках (Н.-Лев., III, 1956, 7);
Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 50).
2. Нижній товщий кінець чого-небудь, зробленого з дерева.
Смолярчук.. повертає.. ціпка окоренком — розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очах (Кос., Новели, 1962, 186).
Словник української мови (СУМ-11)