очманілий
ОЧМАНІ́ЛИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до очмані́ти.
Розмореним спекою, очманілим від власного лементу, їм, здається, вже й самим хотілося б вирватися з цієї колотнечі (Гончар, І, 1959, 45);
Очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги (Тют., Вир, 1964, 35).
2. у знач. прикм. Який утратив здатність нормально мислити, міркувати або нормально діяти, рухатися; одурілий.
Ходила [мати] очманілою й не знала, що буде говорити [синові] (Хотк., І, 1966, 174);
Павло, очманілий, зірвавсь на ноги (Головко, II, 1957, 488);
*У порівн. Чужинець, мов очманілий, сів до столика (Досв., Гюлле, 1961, 26);
// Який виражає такий стан.
Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом (Тулуб, Людолови, І, 1957, 207).
Словник української мови (СУМ-11)