панич
ПАНИ́Ч, а́, ч.
1. Молодий неодружений син пана, пані (у 1 знач.).
— У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку (Шевч., II, 1953, 63);
Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору (Коцюб., II, 1955, 13);
Молодий панич, побачивши з вікна медвинського чумака, вийшов на поріг (Стельмах, І, 1962, 384);
// перен., ірон., зневажл. Молода людина, яка виділяється розбещеною поведінкою, нетрудовими звичками, надто витонченими манерами і т. ін.
Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповідав нічого на Їжакове привітання (Фр., IV, 1950, 64);
Тихий і слухняний, до старших привітний, став Шовкун кидатись у вічі старшим.. Зробився паничем хоч куди! (Мирний, І, 1949, 372).
2. Неодружений молодий чоловік, що належав до привілейованих верств населення.
Їй одчинив гарний панич у студентському убранні (Л. Укр., III, 1952, 582);
— Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама. — А що ж я їй — паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як? (Хотк., II, 1966, 62);
// Зніжений, розпещений молодий чоловік; білоручка.
Своїм ніжним білим лицем і тонкими бровами він нагадував Вутаньці панича (Гончар, II, 1959, 168);
*У порівн. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка — як сніг; каптанок — як з голочки (Мирний, І, 1954, 339).
∆ Кру́чені паничі́ див. кру́чений.
Словник української мови (СУМ-11)