передвічний
ПЕРЕДВІ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який існує споконвічно, без початку і кінця.
В передвічнім вирі атоми, форми й задуми Вихрились, вибухали, прагнули мір і тіл, Пінились над безоднями, бились перед завадами, Кидались протуберанцями, глухо звергались в діл (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 10);
// Притаманний людям взагалі, незалежний від окремої людини.
Ішла дитина, на очах росла, Змагала в серці острах передвічний (Рильський, Поеми, 1957, 288);
// заст. Божественний.
І в стайню-храмину Царі увійшли, Дитя передвічне У яслах знайшли (Щог., Поезії, 1958, 329);
// у знач. ім. передві́чний, ного, ч. Бог.
Все — з наказу передвічного, Кожна чарочка вина, — Я не винен, що судилася На роду мені вона! (Крим., Вибр., 1965, 296).
2. Який був, існував у давні, незапам’ятні часи; давній, стародавній.
Перед очима маячили дивної краси фрески, килими, зброя. Праця старинних персів, передвічних арабів, буйних бедуїнів і індійців (Ірчан, ІІ, 1958, 42);
// Дуже старий.
Потім ліс… Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні поляни (Хотк., ІІ, 1966, 273).
Словник української мови (СУМ-11)