побит
ПО́БИТ, у, ч., розм.
1. Умови життя; побут.
Діти на селі — поміч. Аби зіп’ялось на ноги — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту! У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати (Мирний, І, 1949, 210).
2. Спосіб, характер чого-небудь; порядок, установлений чи заведений десь.
Думка.. малювала йому інший побит життя (Мирний, І, 1949, 397);
// у знач. присл., у сполуч. з прикм. або займ., по́битом. Як, яким способом, засобом здійснюється що-небудь.
Хитрить лукавая Ютурна, Яким би побитом їй Турна Спасти од смертного ножа (Котл., І, 1952, 286);
Хто бачив її [Масю] на різдво та на великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би (Свидн., Люборацькі, 1955, 72);
З Йоською Джон познайомився.. оригінальним побитом: він підійшов до нього, смикнув за бороду і сказав: — У, тварина (Рильський, Бабине літо, 1967, 103).
◊ З яко́го по́биту? — чому?; з якої причини?
[Ганна:] Та що з тобою сталося, Трохиме? З якого це побиту ти зволікаєшся і людей багатих відсуваєш від своєї дочки? (Кроп., V, 1959, 124);
Яки́м по́битом? — як потрапив (потрапила) сюди, як опинився (опинилася) тут?
— Олександра, Сашка! — здивовано мовив Василь, розставляючи руки. — Яким побитом? (Мирний, IV, 1958, 126);
— Се ви? — Я. — Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку. — Яким побитом? (Коцюб., II, 1955, 217).
Словник української мови (СУМ-11)