повірити
ПОВІ́РИТИ¹, рю, риш, док.
1. Прийняти що-небудь за істину, вважаючи дійсним, існуючим.
Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! (Шевч., І, 1963, 30);
А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. (Кв.-Осн., II, 1956, 439);
— Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою (Ю. Янов., II, 1958, 85);
// Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді.
Ох, досі не можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Л. Укр., IV, 1954, 100);
Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць (Тют., Вир, 1964, 210);
Серцем Неля ще й досі не могла повірити в те, що розум давно мусив визнати за факт: сестра просто-напросто продала її маклерові (Вільде, Сестри.., 1958, 424);
// Дістати певність у чомусь, переконатися.
Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого (Довж., І, 1958, 175).
◊ Не пові́рити [само́му] собі́ ([свої́м (вла́сним)] ву́хам, оча́м) — дуже здивуватися від чогось несподіваного, вражаючого настільки, що виникає сумнів у достовірності, правильності сприймання органами чуття.
Почула, як у хаті хтось стиха наспівує, гуде. Аж сама собі не повірила — чи не вчулося часом їй? (Гончар, II, 1959, 198);
— Свій кінь! — не повірив своїм вухам Іван. — Де ж він узявся? (Стельмах, II, 1962, 240);
Хлопець рано встав, подивився у вікно й очам не повірив: усе дерево з гори — у царському дворі (Три золоті сл., 1968, 72);
Пові́рити на сло́во — повірити лише словам без будь-якого фактичного підтвердження.
[Парвус:] Поганам я на слово не повірю ніколи в світі (Л. Укр., II, 1951, 441);
Так і пові́рить (пові́рив) хто кому — уживається для вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив, сказав.
[Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре [повірить]! (Мирний, V, 1955, 211);
— Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (Головко, II, 1957, 447).
2. кому, чому, в кого. Відчути довір’я до кого-, чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість, порядність.
— А чому ж ви тій жінці повірили? — А то така жінка, що мож [можна] їй вірити (Хотк., II, 1966, 407);
А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею (Скл., Святослав, 1959, 82);
Солдат відчув плече солдата, Народ повірив у народ (Мас., Побратими, 1950, 18);
// Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже правду.
[Анна:] І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники та й годі (Л. Укр., III, 1952, 390);
— Ти нам повір, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік, а не.. петлюрівська розвідка (Ю. Янов., II, 1958, 215).
3. Почати вірити.
[Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Мирний, V, 1955, 106);
Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила,аж поки не зросла… (Л. Укр., І, 1951, 106);
Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Л. Укр., II, 1951, 419);
Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога… Я ж біля тебе, я тільки тобі… (Сос., І, 1957, 125).
4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова.
— Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Мирний, IV, 1955, 176);
В Неаполі пісня, як хліб і повітря.. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща — Санта-Лючія (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 100);
— Скільки було нас там,.. як один, впали навколішки й поцілували землю… повіриш, заплакали, як діти (Гончар, III, 1959, 11).
ПОВІ́РИТИ² див. повіря́ти.
Словник української мови (СУМ-11)