повірити
ПОВІ́РИТИ¹, рю, риш, док.
1. Прийняти що-небудь за істину, вважаючи дійсним, існуючим.
Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! (Т. Шевченко);
А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою (Ю. Яновський);
// Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді.
Ох, досі не можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Леся Українка);
Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць (Григорій Тютюнник);
Серцем Неля ще й досі не могла повірити в те, що розум давно мусив визнати за факт: сестра просто-напросто продала її маклерові (Ірина Вільде);
// Дістати певність у чомусь, переконатися.
Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого (О. Довженко).
2. кому, чому, в кого. Відчути довір'я до кого-, чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість, порядність.
– А чому ж ви тій жінці повірили? – А то така жінка, що мож [можна] їй вірити (Г. Хоткевич);
А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею (С. Скляренко);
Солдат відчув плече солдата, Народ повірив у народ (Т. Масенко);
// Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже правду.
[Анна:] І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники та й годі (Леся Українка);
– Ти нам повір, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік (Ю. Яновський).
3. Почати вірити.
[Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Панас Мирний);
Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила,аж поки не зросла... (Леся Українка);
Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Леся Українка);
Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі... (В. Сосюра).
4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова.
– Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Панас Мирний);
В Неаполі пісня, як хліб і повітря .. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща – Санта-Лючія (Л. Дмитерко);
– Скільки було нас там, .. як один, впали навколішки й поцілували землю... повіриш, заплакали, як діти (О. Гончар).
Ві́рте / пові́рте [моє́му] сло́ву див. ві́рити.
◇ Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] ву́хам ([своє́му (вла́сному)] слу́ху) див. ві́рити;
Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] оча́м див. ві́рити;
(1) Пові́рити на сло́во – повірити лише словам без будь-якого фактичного підтвердження.
[Парвус:] Поганам я на слово не повірю ніколи в світі (Леся Українка);
Сам собі́ не ві́рить / не пові́рить див. сам;
(2) Так і пові́рить (пові́рив) хто кому – уживається для вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив, сказав.
[Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре [повірить]! (Панас Мирний);
– Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (А. Головко).
ПОВІ́РИТИ² див. повіря́ти.
Словник української мови (СУМ-20)