погукувати
ПОГУ́КУВАТИ¹, ую, уєш, недок. Гу́кати не дуже сильно або час від часу.
Скрізь тихо; між корчами звір пасеться, В дуплавині погукує сова (Фр., XI, 1952, 253);
Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава (Ю. Янов., II, 1954, 94).
ПОГУ́КУВАТИ², ую, уєш, недок. Гука́ти не дуже голосно або час від часу.
Баба погукує: — Хіба я з’їм вам кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень — ну, то що ж… (Коцюб., І, 1955, 457);
// Голосно командувати ким-небудь, наказувати час від часу.
Мовчки йдуть чумаки біля возів, ..не погукують на волів навіть (Коцюб., І, 1955, 181);
Антосьо лиш погукує на менших: «бігай до міста! та бігай» (Свидн., Люборацькі, 1955, 126);
Лежав би собі [Василько] на печі та погукував би до неї [жінки]: — Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.. (Вас., І, 1959, 207);
Марина.. ласкаво частувала гостя.., раз у раз погукуючи на чоловіка, щоб не кожну чарку хилив до дна (Кучер, Прощай.., 1957, 100).
Словник української мови (СУМ-11)