погукувати
ПОГУ́КУВАТИ¹, ую, уєш, недок.
Гу́кати не дуже сильно або час від часу.
Скрізь тихо; між корчами звір пасеться, В дуплавині погукує сова (І. Франко);
Буксир бадьоро погукував, підходячи до пароплава (Ю. Яновський).
ПОГУ́КУВАТИ², ую, уєш, недок., на кого, до кого і без дод.
Гука́ти не дуже голосно або час від часу.
Баба погукує: – Хіба я з'їм вам кавалок печі, чи буду зимувати? Як я посиджу який тиждень – ну, то що ж... (М. Коцюбинський);
// Голосно командувати ким-небудь, наказувати час від часу.
Мовчки йдуть чумаки біля возів, .. не погукують на волів навіть (М. Коцюбинський);
Антосьо лиш погукує на менших: “бігай до міста! та бігай” (А. Свидницький);
Лежав би собі [Василько] на печі та погукував би до неї [жінки]: – Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.. (С. Васильченко);
Марина .. ласкаво частувала гостя.., раз у раз погукуючи на чоловіка, щоб не кожну чарку хилив до дна (В. Кучер).
Словник української мови (СУМ-20)