покотом
ПО́КОТОМ, присл.
1. Один біля одного, без певного порядку.
На полу.. покотом лежали скулені од холоду троє дітей (Вас., І, 1959, 301);
Спати полягали [подорожні] всі покотом на сіні у повітці (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 237).
2. розм. По всій поверхні, на всьому протязі, без перерви; суцільно.
Покотом лежали незаймані густі родючі ниви (Кач., Вибр., 1953, 41);
Тихо поко́том лежало кругом многоцвітнеє поле (Тич., І, 1957, 105);
// Підряд, одного за одним.
Покотом же косило тоді дітей — з вулиці в вулицю (Крот., Сини.., 1948, 26).
3. також із прийм. з а, діал. Усі разом.
Вони так і заплакали покотом (Федьк., Буковина, 1950, 103);
Жінки, діти, чоловіки і старці, всі за покотом виринули з села, щоби не дати панові заняти [ зайняти] пасовиська (Фр., II, 1950, 53).
4. розм., рідко. Котячись.
— То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась [пані] до порога (Вовчок, VI, 1956, 333).
Словник української мови (СУМ-11)