покійник
ПОКІ́ЙНИК, а, ч. Померла людина; небіжчик.
Жінки покійника обмили, Нове обрання наложили, Запхнули за щоку п’ятак (Котл., І, 1952, 268);
В хаті світло палає круг покійника, і миру повно, і два попи парастас правлять (Фр., І, 1955, 137);
Він перехрестився і тричі поцілував покійника в лоб (Воскр., Весна.., 1939, 71);
// Уживається для вказівки, що той, про кого говорять, тепер уже не живе.
— Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого (Вовчок, VI, 1956, 250);
Її ж батько, покійник, царство йому небесне, Павло, на руках носив день і ніч (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 142).
Словник української мови (СУМ-11)