пониклий
ПОНИ́КЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до пони́кнути.
Навколо в мовчанці стоять приголомшені люди у розпачі, з широко розкритими очима жінки, пониклі у тяжкій думі, та хмурні мужики (Головко, II, 1957, 295).
2. у знач. прикм. Похилений.
«Куди йти? Що робити?» питала вдесяте сама себе молодиця, схопивши обома руками свою пониклу голову (Л. Янов., І, 1959, 244).
3. у знач. прикм. Полеглий (про траву, злакові).
Лани пониклої перестояної пшениці… Женці серед подзьобаної бомбами ниви, яку їм нізащо не скосити (Хор., Незакінч. політ, 1960, 6).
4. у знач. прикм. Який звисає, звислий.
Верба плакуча. Красиве дерево з тонкими пониклими гілками (Озелен. колг. села, 1955, 69).
5. у знач. прикм. Пригнічений.
Туди [на Каховку] йшли [біляки], як на прогулянку, в англійських новісіньких френчах та французьких галіфе, а звідти поверталися пониклі, зарослі, в пилюці, в крові… (Гончар, II, 1959, 345);
// перен. Який має похмурий вигляд.
Ми пішли до старої хати. Тільки одчинили двері, одразу вдарило на нас важким духом.. Повіяло кошмарами пониклих руїн (Вас., II, 1959, 327).
Словник української мови (СУМ-11)