поперти
ПОПЕ́РТИ, попру́, попре́ш, док., фам.
1. неперех. Рушити нестримно в якому-небудь напрямку.
Як же почула скотина кров, як заревуть,.. декотрі, позадиравши хвости, чкурнули в степ, а другі так і поперли на людей (Стор., І, 1957, 197);
Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору (Мирний, IV, 1955, 184);
Крутнув Іван… Хрокнув трактор, здригнувсь і попер… (Вишня, І, 1956, 131);
// перен. Почати масово вступати до якої-небудь організації, об’єднання і т. ін. (про багатьох).
— Тепер осібники [одноосібники] в колгосп попруть… — Не приймати!.. (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 87);
// Швидко й буйно почати рости (про рослини).
Бур’яни поперли. Як попер спориш, як попер із землі подорожник! (Вишня, І, 1956, 86);
// Наступати швидко, нестримно (про пори року).
— Поперла весна, кажеш? — Поперла. — Як розіллється, всіх бандюків нам із лісу повиганяє (Гончар, II, 1959, 200);
// у сполуч. з запереч. част. не із прийм. проти, перен. Не бути в змозі перебороти що-небудь.
— Цифри.. — велике діло! Ніяка критика проти них не попре(Збан., Переджнив’я, 1955, 111);
— Ну, що я вам говорив, Даниле Микитовичу? ..Проти фактів не попреш… (Кучер, Трудна любов, 1960, 182).
2. перех. Штовхнути кого-небудь кудись.
— Хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре [писар] через двері та в двір (Н.-Лев., IV, 1956, 152);
Тимко згріб у обидві руки тільняшку, ривком сіпнув до себе і, не давши опам’ятатися, щосили попер [хлопця] у двері (Тют., Вир, 1964, 365);
// перен., заст. Бути причиною спрямування в певний бік чиїх-небудь дій, учинків, інтересів і т. ін.
Не одразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого (Фр., І, 1955, 236).
3. перех. Погнати кого-небудь кудись, змусити перейти в інше місце.
— Я вас всіх у тюрму запру… на Сибір попру! (Мирний, І, 1949, 303);
Є чутка, що нас звідціль знову попруть кудись із батальйоном (Вас., Незібр. тв., 1941, 206);
// Наступаючи, змусити противника тікати.
Пригадали [солдати] перші дні та місяці війни, коли «він» [ворог] пер і пер, — здавалося, не було йому впину. А потім «його» поперли і вже справді впину не було… (Жур., Дорога.., 1948, 5);
// Вигнати з місця роботи, служби кого-небудь.
Якби б я їй [думі] служив тепер, Мене б Проценко геть попер (Сам., І, 1958, 226).
4. перех. Потягши що-небудь, змусити зрушитися з місця.
— Послинив [я] сковану руку, щоби тим легше з неї сховзлося [зсковзнулося] залізо. Як попер, так воно й сховзлося (Фр., II, 1950, 24);
// перен. Потягти кого-, що-небудь кудись.
Чи він не встерігся, чи тим що зайве випив, — вхопила вода човен з необережним дідом та й поперла в шум на саму бистрину (Н.-Лев., І, 1956, 70);
Здоровенний шуліка ухопив курча, а за ним потяглися угору і.. курчата з квочкою, бо зв’язані були міцно: так усіх і попер шуліка (Україна.., І, 1960, 214);
// безос.
— Підставив драбину, поліз.. (А колодку з роєм держу!) — Трісь! — та як поперло, як поперло, так.. сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб (Вишня, І, 1956, 82);
// неперех. Протяжно, голосно заспівати.
[3-й голос:] В семінарськім хорі сам Тарас як попре горою: го, го, го (Н.-Лев., II, 1956, 489).
5. перех. і неперех. Кинути з силою в кого-, що-небудь чимсь.
Він підскочив, кишнув і, ухопивши грудку глини, попер її у тин (Мирний, І, 1954, 246);
Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей (Н.-Лев., І, 1956, 370);
// Ударити кого-небудь, потягти чимсь.
— Я коло хати такого мазання мала, що ще й досі болять мене, любко, руки й ноги, а крижі як перебиті, неначе хто бучком попер… (Коцюб., І, 1955, 51).
Словник української мови (СУМ-11)