поручиків
ПОРУ́ЧИКІВ, ова, ове, дорев. Прикм. до пору́чик; належний поручикові.
Ми з дружиною вийшли з хати… «Панове, не баріться довго,— почули ми поручиків голос, — за півгодини будемо обідати!» (Досв., Вибр., 1959, 81);
— Мовчати!.. А цього ти не нюхав? — І важкий кулак Онопрія роз’юшив поручикового носа… (Іщук, Вербівчани, 1961, 301).
Словник української мови (СУМ-11)