похолонути
ПОХОЛО́НУТИ і рідше ПОХОЛО́ТИ, о́ну, о́неш, док.
1. Стати холодним, холоднішим.
Відійшло [сонце]. А з ним згасло світло, радість і тепло землі. Уся похолонула, обвинулася темним, жалібним серпанком мрячного смутку й туги (Кобр., Вибр., 1954, 207);
Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику.. держить [нас] (Вишня, І, 1956, 255).
2. Застигнути, задубіти (про мерця).
Похолонув козаченько, Не чує, не баче [бачить], Як над ним його кохана Вбивається, плаче (Л. Укр., І, 1951, 331);
// Стати холодним, застиглим (при втраті свідомості, від сильного хвилювання і т. ін.).
Пірнув [собака] у ринву і спритно став повзти до Фелікса. Хлопець злякався, аж руки похололи (Ю. Янов., II, 1954, 44).
3. перен. Заціпеніти, завмерти від сильного хвилювання, тяжких переживань.
Бувало, вигляне [Катруся] із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. Ввесь похолону, неживий Стою, бувало (Шевч., II, 1963, 268);
Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях (Коцюб., І, 1955, 82);
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив (Головко, І, 1957, 99);
// також у сполуч. із сл. серце, душа, кров і т. ін. Завмерти від сильного хвилювання.
Дожидаю Данила з Криму.., а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне (Вовчок, І, 1955, 62);
— Кр-ра, кр-ра! — різонуло над самою головою. Левко аж здригнувся, все похололо всередині (Цюпа, Назустріч.., 1958, 345);
// безос. , у сполуч. із сл. на серці, в душі, в грудях і т.ін.
Злякавсь, аж у душі похолонуло! (Укр.. присл.., 1955, 214);
Сплеснула [Ївга] руками і не знає, куди й розглядати… Так дух і займається, і в животі похолонуло (Кв.-Осн., II, 1956, 281);
Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю (Шевч. І, 1963, 30);
У грудях Зіньки похололо. Їй здалось, що збитий з ніг чоловік уже мертвий (Шиян, Баланда, 1957, 11).
Словник української мови (СУМ-11)