пошесть
ПО́ШЕСТЬ, і, ж.
1. Масове заразне захворювання людей або тварин.
На людей пішла пошесть: трясці, пропасниці… (Мирний, III, 1954, 7);
Худібка в пошесть вигибла (Фр., XIII, 1954, 36);
— Чабан славний був, на вівцях знався і від всякої пошесті трави та коріння знав (Кочура, Зол. грамота, 1960, 101);
На хуторі, звільненому від фашистської армії, виявилася пошесть черевного тифу (Чорн., Визвол. земля, 1959, 241);
*Образно. Ніколи не забуде історія людства тих років, коли всьому світові загрожувала тлетворна пошесть німецького фашизму (Донч., VI, 1957, 587);
*У порівн. — Скажи, Свириде Яковлевичу, як ти дочекався такої ганьби? Як ти дожився до чуда? — Кульницький, не мигаючи, пильно дивиться на Мірошниченка. — Воно прийшло, мов пошесть (Стельмах, II, 1962, 321);
// перен. Лихо, біда; напасть.
Некрутація [рекрутчина] — це була найстрашніша пошесть Гуцульщини (Хотк., II, 1966, 88).
2. перен. Явище, яке набуло великого поширення.
[Печариця:] Тепер між молодими і пошесть, бачте, така… Учивсь, мов, учивсь, — треба і з людьми тим навчанням поділитись… (Мирний, V, 1955, 163);
Римування, небезпечна пошесть,.. вразило й Михайлика (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 235);
// Систематично повторюване явище.
Якраз і я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався, — видно, то вже така пошесть була на невдалі листи (Л. Укр., V, 1956, 163).
Словник української мови (СУМ-11)