прикорень
ПРИ́КОРЕНЬ, рня, ч.
1. Частина стовбура біля кореня.
Дерево здригнулося від гілля до самого прикорня, гойднулося і покірно віддало йому [вітрові] кілька гілок одразу (Епік, Тв., 1958, 165);
// Залишок від зрізаного або зламаного дерева; пеньок.
Він біг так, що коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі (Тют., Вир, 1960, 93).
2. Частина стебла трав’янистої рослини біля кореня.
Остап із замахом бере широку ручку [коси], рівно кладе покіс. Доводиться брать високо, бо прикорень у воді (Горд., II, 1959, 327);
Бережно підводили [колгоспниці після градобою] кожну стеблину, підсипали її в прикорні перенесеною з лісосмуги свіжою землею (Рад. Укр., 5.Х 1961, 2).
Словник української мови (СУМ-11)