промовець
ПРОМО́ВЕЦЬ, вця, ч. Той, хто виголошує промову.
Більша частина товариства.. нетерпеливо поглядала на промовця (Фр., VI, 1951, 212);
Присівши з хлопцями на піщаній кучугурі, Яресько уважно слухав промовця (Гончар, II, 1959, 342);
// Той, хто вміє або любить виголошувати промови; громадський оратор.
Запальний промовець, він [Примаков] у міському комітеті працював постійним агітатором (Смолич, Мир.., 1958, 223);
Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця (Вільде, Сестри.., 1958, 49);
*Образно. Заплісніле каміння, іржаві ліхтарі та тісні площі [старовинних міст] є великими промовцями і не вміють мовчати (Л. Укр., VIII, 1965, 25);
// церк. Проповідник. Г. С.
Сковорода малює Лаврентія Кордета і як здібного промовця, притому не тільки духовного, тобто проповідника, а і як громадського оратора (Рад. літ-во, 18, 1955, 59).
Словник української мови (СУМ-11)