розгублюватися
РОЗГУ́БЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., РОЗГУБИ́ТИСЯ, гублю́ся, гу́бишся; мн. розгу́бляться; док.
1. Пропадати, губитися ненароком через чиюсь неуважність або від страху (про все або багато чого-небудь).
Заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння (Мирний, І, 1949, 180);
Як що буде з пошти, складай, щоб не розгубилося (Коцюб., III, 1956, 319);
*Образно. Давно вже вийшли вони з лагідних юнацьких літ у сувору черству мужність. Багато прекрасних людяних поривань розгубилось і позабулось на життєвих дорогах (Довж., І, 1958, 437).
2. тільки док., розм. Розминутися один з одним, згубити один одного.
Ускочив [Щур] у гурт, оддихається, піт витирає. — А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною (Вас., І, 1959, 233);
Матвій ласкаво пригорнув жінку. — Розгубилися ми, Маріє, але знайшлися… (Ірчан, II, 1958, 313);
Ліда восени збиралась на курси зоотехніків у Київ, і, щоб не розгубитись їм у білому світі, молодята твердо вирішили оформити свій шлюб (Дмит., Наречена, 1959, 197);
// Зникнути, пропасти кудись (про всіх або багатьох).
Оглянулась я, а Хаброні десь вже нема; Марти нема, й Мотрі нема, й Хіврі нема; усі чисто десь розгубились (Н.-Лев., III, 1956, 258);
А до діда притупали спогади-спогади… Дочка десь і в нього ж отака.. І син.. Так десь і розгубилися (Головко, І, 1957, 210).
3. розм., рідко. Те саме, що розгу́блювати 1, 4.
А я на їх задививсь та з волами розгубивсь (Сл. Гр.);
*Образно. Тінь довшала, темнішала; високе дерево наче збігалося докупи, щоб не розгубитися за ніч (Мирний, III, 1954, 260).
4. перен. Втрачати спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від хвилювання, страху, сорому і т. ін.
Іванко завжди розгублювався, коли зустрічався з Роксаною (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 55);
Уживав [Начко] найбільших зусиль, щоб бути перед нею вільним, веселим і не розгубитись (Фр., VI, 1951, 241);
Побачивши П’ятницю, я спочатку розгубився: показувати йому чайку чи не показувати? (Збан., Мор. чайка, 1959, 70).
5. тільки недок. Пас. до розгу́блювати.
Словник української мови (СУМ-11)