розгублюватися
РОЗГУ́БЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., РОЗГУБИ́ТИСЯ, гублю́ся, гу́бишся; мн. розгу́бляться; док.
1. Пропадати, губитися ненароком через чиюсь неуважність або від страху (про все або багато чого-небудь).
Заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння (Панас Мирний);
Як що буде з пошти, складай, щоб не розгубилося (М. Коцюбинський);
* Образно. Давно вже вийшли вони з лагідних юнацьких літ у сувору черству мужність. Багато прекрасних людяних поривань розгубилось і позабулось на життєвих дорогах (О. Довженко).
2. тільки док., розм. Розминутися один з одним, згубити один одного.
Ускочив [Щур] у гурт, оддихається, піт витирає. – А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною (С. Васильченко);
Матвій ласкаво пригорнув жінку. – Розгубилися ми, Маріє, але знайшлися... (Мирослав Ірчан);
Ліда восени збиралась на курси зоотехніків у Київ, і, щоб не розгубитись їм у білому світі, молодята твердо вирішили оформити свій шлюб (Л. Дмитерко);
// Зникнути, пропасти кудись (про всіх або багатьох).
Оглянулась я, а Хаброні десь вже нема; Марти нема, й Мотрі нема, й Хіврі нема; усі чисто десь розгубились (І. Нечуй-Левицький);
А до діда притупали спогади-спогади... Дочка десь і в нього ж отака .. І син .. Так десь і розгубилися (А. Головко).
3. розм., рідко. Те саме, що розгу́блювати 1, 4.
А я на їх [них] задививсь та з волами розгубивсь (Сл. Б. Грінченка);
* Образно. Тінь довшала, темнішала; високе дерево наче збігалося докупи, щоб не розгубитися за ніч (Панас Мирний).
4. перен. Втрачати спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від хвилювання, страху, сорому і т. ін.
Іванко завжди розгублювався, коли зустрічався з Роксаною (А. Хижняк);
Уживав [Начко] найбільших зусиль, щоб бути перед нею вільним, веселим і не розгубитись (І. Франко);
Побачивши П'ятницю, я спочатку розгубився: показувати йому чайку чи не показувати? (Ю. Збанацький).
5. тільки недок. Пас. до розгу́блювати.
Словник української мови (СУМ-20)