розумець
РОЗУМЕ́ЦЬ, мця́, ч. Зменш.-пестл. до ро́зум 1, 2.
Невеликий розумець [у вівці], — звичайно німина,— а все-таки такий, як бог йому дав (Фр., IV, 1950, 25);
А та вже перелякалася. Що й був розумець — вискочив (Хотк., І, 1966, 78);
// ірон. Те саме, що розума́ка.
Бач, який найшовся розумець (Сл. Гр.);
Старий знову чогось не помирився із сином.. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 180).
Словник української мови (СУМ-11)