самохіть
САМОХІ́ТЬ, присл.
1. З власної волі, без примусу; добровільно.
[Тірца:] Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі (Л. Укр., II, 1951, 152);
Від нашої руки не втече ні один, хто піде самохіть на службу до катів, хто їм співчуватиме (Еллан, II, 1958, 223).
2. Усупереч власній волі; несвідомо, мимоволі.
Казати, чи не казати, то вже своя воля, а подумати, то думка наперед не питається, а самохіть навертається (Вовчок, І, 1955, 377);
Він гримнув на жінку.. Руки самохіть стиснулись в кулаки (Коцюб., І, 1955, 374);
Самохіть роїлись у голові спогади (Ряб., Золототисячник, 1948, 159).
Словник української мови (СУМ-11)