світати
СВІТА́ТИ, а́є, недок.
1. Ставати світлішим, яснішим на світанку; розсвітати.
— Миколо, мій голубе сизий! — сказала Мокрина. — Чи зоря світає на небі, чи сонце грає чи ніч вкриває землю,— думка про тебе тліє в моєму серці (Н.-Лев., II, 1956, 240);
Поблідли зорі. День світає (Черн., Поезії, 1959, 98);
*Образно. В душі моїй щось грало і світало, Було в ній щось дорожче над алмаз (Фр., XIII, 1954, 322).
Світ світа́є див. світ¹.
2. безос. Наставати (про світанок); розвиднятися.
І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває (Шевч., І, 1963, 329);
Вже надворі стало світати (Н.-Лев., II, 1956, 285);
Світало, як проїздили Вітрову Балку (Головко, І, 1957, 102);
*Образно. «О не журись через край: Ще на життя не світало. Другому зіркою сяй!» Так її серце казало (Олесь, Вибр., 1958, 397).
Словник української мови (СУМ-11)