світати
СВІТА́ТИ, а́є, недок.
1. Ставати світлішим, яснішим на світанку; розсвітати.
– Миколо, мій голубе сизий! – сказала Мокрина. – Чи зоря світає на небі, чи сонце грає чи ніч вкриває землю, – думка про тебе тліє в моєму серці (І. Нечуй-Левицький);
Поблідли зорі. День світає (Микола Чернявський);
* Образно. В душі моїй щось грало і світало, Було в ній щось дорожче над алмаз (І. Франко).
2. безос. Наставати (про світанок); розвиднятися.
І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває (Т. Шевченко);
Вже надворі стало світати (І. Нечуй-Левицький);
Світало, як проїздили Вітрову Балку (А. Головко);
* Образно. “О не журись через край: Ще на життя не світало. Другому зіркою сяй!” Так її серце казало (О. Олесь).
Словник української мови (СУМ-20)