спрожогу
СПРОЖО́ГУ, присл.
1. Дуже швидко; поспішно, прожогом.
Знову миша спрожогу кидається убік,— знову ганяє по мишоловці… (Мирний, І, 1954, 355);
Спрожогу перешугнувши через паркан,.. Михайлик опинився в старому вишневому садку єпископа (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 339);
Катерина спрожогу підхопилась на руку, скинула з себе кожух, відчула свіжу прохолоду (Коп., Вибр., 1948, 193);
// Раптово.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився (Загреб., Диво, 1968, 330);
Дехто спрожогу стрибнув у болото, і його поглинула драговина (Скл., М. Щорс, 1938, 72).
2. Діючи необережно.
— Чи і той же тут проява, Котрий бджоли мої вкрав? «Тут»! — спрожогу сам роззява Винуватець іскричав [закричав] (Манж., Тв., 1955, 246).
Словник української мови (СУМ-11)