стовбула
СТОВБУЛА́, присл., розм.
1. Вниз головою; через голову.
— То догори ногами ходять [писаки], то стовбула перекидаються (Кв.-Осн., II, 1956, 249);
// Зігнувшись.
— Може, ви ще й будете жаліти за своєю піччю.. — На греця вона здалася? Набридло стовбула стояти… (Цюпа, Краяни, 1971, 374).
Стовбула́ да́ти (ста́ти, полеті́ти і т. ін.) — упасти вниз головою.
Чоловік підвівся і знову стовбула дав (Мирний, І, 1954, 273).
2. Спідлоба; втупившись.
— А ти ж сюди тарпанів [тарганів] не накидала? — спитав він, стовбула дивлячись у глек з сирівцем (Мирний, І, 1954, 240).
Словник української мови (СУМ-11)