стривожити
СТРИВО́ЖИТИ, жу, жиш, док., перех. і без додатка.
1. Викликати, вселити почуття неспокою, хвилювання.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не хвалилася Мотрі, щоб, бува, не стривожити (Мирний, IV, 1955, 210);
Найбільш стривожило Сташку те, що Бронко став говорити неправду (Вільде, Сестри.., 1958, 549);
Солов’я стривожив трепет яблуневих віт. Як же йому вищебетать на деревах цвіт! (Вирган, В розп. літа, 1959, 37).
Стриво́жити ду́шу чию (се́рце чиє) — порушити душевну рівновагу, схвилювати.
Він злостував, що Тодозя знов стривожила його душу, навернувшись йому на очі (Н.-Лев.. VII, 1966, 119);
І досі його шовковою хустиною пов’язується Галина, не знаючи, живе чи ні та людина, яка вперше стривожила дівоче серце… (Стельмах, II, 1962, 229).
2. Порушити спокій, спокійний або звичайний стан кого-, чого-небудь.
Звістка про замах на редактора, наче грім, пролунала над Багвою, стривожила все село (Епік, Тв., 1958, 162);
Звістка про те, що князь Яблуновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтку молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю (Гжицький, Опришки, 1962, 5);
*Образно. Усі говорили нишком, щоб не стривожити пишної краси червоного неба на заході та старого лісу (Н.-Лев., VII, 1966, 7);
// Привести в рух, заколивати що-небудь.
Вітер стривожив листочки на осиці.
3. перен., розм. Роз’ятрити доторкуванням, уразити (рану, болюче місце).
Болгаріє! В печалі ти глибокій. Ну, що сказать, щоб не стривожить ран? Це ж словом правди він [Г. Димитров] розбив той спокій, яким тебе приспать хотів тиран (Тич., ІІ, 1957, 247).
Словник української мови (СУМ-11)